Антиупопія

Антиупопія24 серпня 2008 року. Майдан Незалежності. Хрещатиком крокують коробки ЗМОПУ, загонів спецпризначення “Кобра”, “Барс”, “Рись”, “Видра”, “Тхір” і нового елітного підрозділу “Щур”. Останньому цього дня виповнюється два місяці. Формують його виключно із колишніх “зеків”. 

Українська правда, 11 серпня 2006 року.

Головне його завдання – охороняти будинок уряду і проводити зачистки серед населення західних і центральних областей перед поїздками прем’єр-міністра України Віктора Якуковича та почесного президента України Віктора Юшенка.

Над Майданом Універсалу Юшенка (колишнім Майданом Незалежності) вивищується трибуна. На ній поруч із Віктором Якуковичем поважно стоять Владімір Пуцін та Аляксандр Лякашенки.

Позаду них згорбився геть посивілий почесний президент України Віктор Юшенко.

Його очі сльозяться, тремтячими руками він спирається на ціпок. Віктор Андрійович сильно здав після нещодавнього повстання своїх бджіл та невдалого замаху в селі Хонрунжівка.

У керманичів трьох братніх країн гарний настрій. Лише Юшенко підстаркувато намагається прислухатися до їхньої розмови. А говорять останнім часом вони про одне й те ж – доленосну газову угоду.

Всі ЗМІ вже місяць як патетично співають осанну майбутньому саміту СРУБлу (Союзу Росії, України та Білорусі). Саме там Київ мусить попросити протекторату в Росії у спільній газотранспортній мережі, де частка Москви становитиме 80%, і по 10 припаде на Київ та Мінськ.

Щоправда ще не вщухли протести від української діаспори, але Брюссель і Вашингтон вдають, що ніби нічого не трапилося.

Останнім часом вони воліють не втручатися у внутрішні справи України, особливо після того як за Київ заступилася Москва із оновленим ядерним щитом та новою ракетною базою в Мукачевому.

Щоправда, за таке заступництво довелося підписати угоду про передачу півострова Крим братній державі, але то дрібниці.

Ще у другій половині 2006 року сталася вервечка скандалів, які, втім, закінчилися нічим.

Владна урядова команда, всівшись у Кабміні, щиро подякувала почесному президенту за виявлені в ході “помаранчевої революції” антидемократичні елементи в усіх регіонах країни.

Після першої хвилі чисток, коли стало зрозуміло, що шахти вже забиті і тюрми повні, Київ відступив перед вимогою Брюсселя і відкрив кордон для політичних біженців з України.

Європа тоді прийняла у себе 3 мільйони людей.

В таємних доповідях Ради безпеки йшлося про щонайменше 10 мільйонів політв’язнів, які залишилися у тюрмах і шахтах Донбасу.

Потужна пропагандистська кампанія суворо закликали націоналізувати все майно вигнанців, помаранчистів і націоналістів. Такі вимоги трудових колективів сходу та півдня країни влада не оминула.

Відкриті реприватизаційні торги за “майно ренегатів” транслювали всі телевізійні канали. Відео було ретельно “відфільтровано” (Великий тлумачний словник української мови, К. 2007) і касети люб’язно відтиражували на Музейному провулку та в кінотеатрі “Зоряний”.

Переможці конкурсів – підприємці Донеччини та Росії – клялися, що підвищать платню новим робітникам. Тут же транслювалася відфільтрована радісна реакція трудових колективів з усіх куточків України.

Країна співала і багатіла. Трудовий народ натхненно давав врожаї та виконував плани. Аби люди не відволікалися від служіння державі, всі присадибні ділянки, рухоме та нерухоме майно, а також живність (окрім котів, собак і хом’ячків) були конфісковані на користь Нових Господарств. Язикаті жартували, що майну приробляють НОГи, але ці жартівники швидко зникли.

НОГами керували політики місцевого рівня, які відзначилися під час виборчої кампанії 2004 року. Їхнім завданням, окрім ведення господарств, було також домовлятися із місцевими радами – що було неважко за тотального зубожіння народу.

Особливо ж затяті гинули за нез’ясованих обставин або “палилися” (ВТС СУМ, К. 2007) на хабарах.

За порозуміння із місцевими радами НОГи мали кілька привілеїв. З-поміж них: право замовляти й оплачувати у спецкасу мінфіну потрібного начальника районного суду, замовляти й оплачувати у спецкасу мінфіну необхідного голову РДА, також це стосувалося керівників місцевих прокуратур, податкових і т.п.

Реформувався склад суддівської гілки. Після затвердження міністром юстиції Заврича на ринку праці з’явилися тисячі випускників коледжів із Гарлему та Брайтон-Біч. Вони одразу ж потіснили старших суддів. Конституційний суд в країні вже не працює майже рік.

Після того як пройшла лише чутка, що КС може переглянути останню політреформу, кількість суддів скоротилася (на одному з днів народжень когось із КС шестеро суддів найвищого суду отруїлися насмерть).

З вересня 2006 року невпізнанно змінився у країні інформаційних простір. Без усіляких попереджень практично у всіх ЗМІ було звільнено до 90% працівників. На кожному каналі у новинах транслювалися однакові репортажі, а ведучі читали однакові “підводки”.

У виданнях та телекомпаніях підвищився попит на свіжих випускників інститутів, або на молодь, яка пройшла тижневий курс журналістики. Говорити у новинах про політику стало не модно. Це поширилося і на пресу.

Найзапекліше опирався демократичним змінам Інтернет.

Однак, йому швидко зламали хребта, коли постановою Кабміну ввели обов’язкову держреєстрацію всіх Інтернет-видань, а затим звинуватили кілька колективів у поширенні порнографічних банерів.

Журналісти-вигнанці було заговорили про громадянське суспільство, але після розкрадання кількох грантів іноземці зареклися давати гроші.

Теза “не модно” стала домінантою в усіх гаслах нової політичної команди. Не модно не ходити на матчі “Шахтаря”, не модно не матюкатися, не модно щодня не напиватися. Не модно поступатися місцем старшим у громадському транспорті. Не модно не плювати й не сякатися на асфальт.

Врешті не модно не курити. Найголовніше, що не модно читати книги. Всі книгосховища були закриті та перепрофільовані у нічні клуби та борделі. На всю державу залишилася лише бібліотека імені Анни Ахметової (колишня Вернадського, яку перейменували, аби уберегти від закриття).

За руйнування старих традицій і створення нових узялися найвидатніші уми уряду-2006. Почали зі свят.

Так 4 серпня, день обрання прем’єром Якуковича, оголосили Днем злуки, а День Конституції призначили на грудень. Ще кілька свят відвели для “шароварщини” (ВТС СУМ, К. 2007).

Тоді ЗМІ особливо старанно показують втішене обличчя прем’єра крупним планом, а політики вважають за обов’язок дати свої коментарі українською мовою. В усі інші дні їхня робоча мова російська.

Парламентська опозиція після серії трансферів живе як вареник у маслі. У перервах між закордонними відрядженнями вони фактично окупували парламентську трибуну й гнівно викривають владу у злочинах. Канал “Рада” транслюється лише на один корейський супутник над Північним полюсом.

Жоден бізнес жодного опозиціонера за час їхньої опозиційності не постраждав. Але про всяк випадок депутатські виступи записують люди в цивільному й одразу ж підшивають до справ. Після цього їх відправляють на базу в Донецьку область.

Останнім часом до патрулювання вулиць підключають нечисленних працівників СБУ. Після створення громадської ради при СБУ та обрання кількох десятків осіб народними депутатами служба безпеки фактично перестала існувати.

Головним бойовим резервом влади лишилася почесна варта президента, найчисленніші внутрішні війська та кілька батальйонів міністерства оборони на західних кордонах.

Після ухвалення нової програми МВС “Міліція з народом!” всі сили міністерства були кинуті на допомогу людям. Звісно, що за такі послуги треба було платити, тому в країні стало звичним, що патрулі брали гроші за безпечне проходження територією.

Люди стали менше з’являтися на вулицях, та й то обов’язково із паспортом. Втім, служба в міліції стала найбажанішим місцем роботи.

Кожна посада має свою ціну. Наприклад, щоби влаштуватися патрульним на Хрещатику треба зробити внесок у 35 000 доларів. Подейкували, що такий внесок “відбивається” вже за перший тиждень.

24 серпня 2008 року. Майдан Незалежності. Однобарвний сірий натовп у спецівках дивиться на коробки внутрішніх військ.

За командою “розводящих” люди мають кричати “ура”, але в ротах зяють чорні провалля вибитих і зогнилих зубів. Вдалині ляскає салют. Якукович за звичкою хапається лівицею за свій правий бік, дивиться на нього, блідне, потім заспокоюється, Юшенко за звичкою закриває голову руками, а Пуцін з Лякашенки здригаються від несподіванки.

_______________

Усі персонажі, згадані у цьому творі, вигадані і збіги з будь-якими реальними особами випадкове.

Опубліковано в Мої статті

Напишіть відгук