Боріться за інституції – урок другий Тімоті Снайдера про тиранію
Саме інституції допомагають нам зберегти порядність. Утім вони також потребують нашої допомоги. Не кажи, “наші інституції”, якщо не переходиш до діла і їх не підтримуєш. Інституції самі себе не захистять. Якщо не будемо кожну з них берегти від самого початку, зруйнуються одна за одною. Тож вибери інституцію, яка тобі важлива – суд, газету, закон чи профспілку – і стань на її бік.
Хоча в цьому уроці Снайдер пише про урок нацистської Німеччини для євреїв, та ця історія вчить і нинішніх українців. Попередній урок циклу ось тут.
Ми часто вважаємо, що інституції автоматично відіб’ються навіть від безпосередніх атак. Такої помилки допустилася частина німецьких євреїв після створення уряду Гітлера і нацистів. Програмна стаття, що демонструвала таке помилкове переконання, наприклад, опублікувала головна газета німецьких євреїв 2 лютого 1933 року:
Die neue Lage (Wochenrundschau), “Der Israelit” №5, 2 лютого 1933, стр. 1-2
Так думало багато розсудливих людей в 1933 році і багато розсудливих людей вважають так зараз. Засаднича помилка в тому, що нібито владоможці, які прийшли до влади завдяки інституціям, не можуть їх ані змінити, ані знищити – навіть якщо пообіцяли, що так зроблять. Наміром революціонерів часом буває ліквідація всіх інституцій одразу. Такий підхід демонстрували російські більшовики. В інших випадках інституції позбавляють засобів і виконання ними своїх функцій, що лишає від них лиш тінь їхньої колишньої святості – таким чином, зміцнюється новий лад, замість тому, щоби йому протистояти. Нацисти це називали Gleichschaltung (уніфікація).
Запровадження нового нацистського ладу зайняло менше року. Наприкінці 1933 року Німеччина стала однопартійною країною, в якій було впокорені всі найважливіші інституції. Аби встановити новий лад, в листопаді влада провела парламентські вибори (без участі опозиції), а також референдум (в якому “правильна” відповідь була очевидною). Деякі німецькі євреї проголосували згідно з побажаннями нацистських лідерів в надії, що такий жест лояльності зробить їх частиною нової системи. Утім, це була марна надія.
—
N.B.: Якщо для воїна статут написаний кров’ю, то для людства прогресивні демократичні норми виписані кров’ю історії. Словами Снайдера історія вчить боронити інституції, бо це бастіони свободи. За ними – тиранія.
Станом на серпень 2017 року Україна стрімко втрачає ознаки демократичної держави. Якщо одразу після Євромайдану, Україна мала риси демократично-олігархічної устрою, коли олігархічні групи ще були обмежені залишками інституцій (профспілок, медіа, громадянського суспільства, судова система), то дуже швидко олігархія взяла гору.
Останні події з відбиранням українського громадянства в Саакашвілі незалежно від оцінки його персони, а також чергова перемога олігархічних груп над експатом, коли за голослівними звинуваченнями нема доведених в суді доказів, демонструють явний занепад демократичних інституцій. Забаганка одного, чи інтриги групи, визначають долі мільйонів.
Власне, до цього все йшло зважаючи на те, як політики вже не раз з часу Євромайдану змінювали Конституцію нехтуючи думкою народу. Чи зважаючи на те, що країною одноосібно править президент-олігарх, хоча номінально Україна має парламентсько-президентську форму правління. Джерело влади, яким за Конституцією України є український народ, нині безправне.
Люди не мають захисту з боку правоохоронної системи, як і не мають права на самозахист (історія зі стріляниною нардепа Пашинського в людину та його виправдання Генпрокураторою цьому свідчення). Люди не можуть розраховувати на гідну винагороду та пенсію. Люди не мають можливості відстоювати в судах свої права. Люди не розуміють природи зростання тарифів на газ, електроенергію, комунальні платежі. Люди не можуть бути господарями на своїй землі, бо на відміну від містян, які можуть купити і продати квартиру, селяни не мають права купити і продати свою землю. Натомість люди безсило лиш читають декларації чиновників, які в нормальному суспільстві ніколи б не заробили своїх статків, а самі чиновники навіть не приховують статків усвідомлюючи свою безкарність.
Боротьбою з корупцією, яку як мантру повторюють перед Заходом, аби той відчепився і дав ще грошей, часто підміняють боротьбою з хабарництвом людей, які так змушені чинити заради виживання. Хоча насправді корінь корупційного зла в Україні – українська олігархія та всі без винятку українські фінансово-промислові групи. Звідси збільшення статків, як Порошенка, так і Ахметова, попри зубожіння країни.
Зрештою, попри гучні корупційні справи жодної гучної посадки в Україні за корупцію не відбулося. Розігруючи спектаклі для народу, владоможці не перетинають червоної лінії і не беруться за ТОП-корупціонерів. Інакше вони порушать свій міжвидовий мир наслідки чого будуть непрогнозовані. В Україні тотально правлять бал капітал і “договорняки”, які навіть попри російську агресію є аполітичними (російські серіали на каналах – тому доказ). І цьому капіталу байдуже чи вітати інвестора з Заходу, чи агресора зі Сходу – будь в нас патріотична еліта, до третього року війни вона би точно спромоглася на високий рівень політичної мобілізації, а відтак мобілізації суспільства. Хоча тут ми не унікальні, бо історія знає чимало прикладів безпринципності і зрадливості олігархів.
В країні, де “суспільство позбавлене орієнтирів” протистояти владі олігархії можуть лише інституції. Час лицарів-одинаків минув ще у Середньовіччі. Одинокий політик, яким би розумним він не був, гарантовано програє системі. Тож історія словами Снайдера вчить – гуртуймося довкола інституцій. Коли медіа заангажовані, право не діє, а суди нічого не вирішують, в людей є організації справжніх ветеранів АТО, добровольці, волонтери, залишки вільної преси. За цими форпостами волі вже нічого немає, а гнівні дописи у Фейсбуці – це лише віртуальне спускання пару, що на руку олігархам.