«Еволюція» війни по-російськи

еволюція війниЯ вже писав у своєму блозі чого варто очікувати мирному населенню в разі інтервенції Росії на територію України. Подальший перебіг подій і те, що відбувається у Словянську на Донеччині, підтверджують попередньо виписані сценарії. Нагадаю, що стаття “Якщо завтра війна” базувалася на аналізі еволюції війни від військового теоретика зі світовим ім’ям Мартіна ван Кревельда.

Новий допис також базуватиметься на працях згаданого аналітика. Йтиметься про спосіб агресії (дехто називає це вже – «гібридна війна»), який Росія застосовує проти України. Мартін ван Кревельд такий спосіб ведення війни виписав ще у 1991 році. А розуміння того, що відбувається, дає усвідомлення як з цим можна боротися.

В 70-80 рр. ХХ сторіччя західний світ із занепокоєнням відзначав, що неухильно втрачає свою спроможність воювати. Промислово розвиненим країнам було цікавіше гнатися за добробутом, а не утримувати війська. Тоді ледь не в щоденному вжитку політиків та вчених лунали такі фрази як: “спад військової могутності“, “все менша користь війни“, а США все частіше називали “солом’яним гігантом“.

На цьому тлі створювалося враження, що СРСР та країни Варшавського блоку нарощують військову потужність і ось-ось перетворяться на світову домінанту. Звісно, що це викликало занепокоєння в Західного світу. Утім, радянська війна в Афганістані розставила все на свої місця – СРСР зазнав ганебної поразки, країни НАТО полегшено видихнули, а СРСР опинився в загальних лавах мілітарних невдах.

Та локальні війни у світі не припинялися. І для США і для СРСР це були “периферійні” конфлікти. Вони точилися на місцях геополітичних “розламів”, де зіштовхувалися інтереси найбільших потуг. Відповідно й країни, де точилися периферійні війни, теж вважалися “периферійними”. Раніше, до розпаду СРСР, “периферійними” зазвичай називали країни третього світу десь на Африканському Розі. З часом ці акценти змістилися.

Після Другої світової війни поділ Європи між двома надпотугами (СРСР і США), здавалося, назавжди закрив Старий континент як ймовірний театр воєнних дій. Утім, геополітичні зсуви після холодної війни змінили розклад сил, і знову “відкрили” Європу  для війни: Югославія, Сербія, Косово, а тепер Україна.

З точки зору геополітики особливість “периферійних країн” полягає в тому, що це “хвости”, які крутять “наддержавною собакою”. Це добре відчув на собі президент США Ніксон, коли під час Жовтневої війни 1973 року він привів американські ядерні сили до повної готовності, щоби завадити вторгненню СРСР в Ізраїль. Тоді ситуацію врегулювали і, здавалося, урок був засвоєний назавжди.

Та, як свідчать нинішні події в Україні, історія має звичку повторюватися – часом у вигляді фарсу, часом у вигляді трагедії. Нині США, зважаючи на гарантії, не можуть покинути “периферійну” для неї Україну. З іншого боку, вже Росія погрожувала застосувати ядерну зброю проти сил Заходу (під час вторгнення на Кримський півострів), в разі втручання західних країн у конфлікт.

Традиційно вважалося, що розміщення у світі ядерної зброї унеможливлює повноцінну війну між крупними державами. Американські та радянські військові розроблялися сценарії застосування тактичної ядерної зброї, але це так і залишилося в теорії. Однак, ще наприкінці 1950-х років теоретики “ведення тактичної ядерної війни” висунули ідею, що “тісне злиття з ворогом” (“взаємопроникнення сил”) є надійним запобіжником, щоб не дійти до використання ядерної зброї.

Військові теоретики розуміли, що технології, швидкість “доставки” ракет до цілей та можливість атакувати практично з будь-якої точки земної кулі, змінили правила гри. Де-факто національні кордони, за нинішніх умов розвитку військових технологій, не мають значення. А отже, якщо стиратимуться кордони, то воюватимуть не лише збройні сили, але й політичні спільноти. В таких умовах різниця між збройними силами і цивільним населенням  (а також різниця між суспільними ієрархіями), буде стерта, як це було в період численних воєн від 1338 до 1648 року.

Концепція “взаємопроникнення” супроводжується розпаленням конфлікту низької інтенсивності (КНІ). КНІ – це сучасна альтернативи традиційному веденню війни. Суть Конфлікту Низької Інтенсивності в тому, що він обходить стороною до цього класичну, усталену тринітарну структуру держави (уряд, армія, народ  за Клаузевіцом – прим.). Теоретично було прораховано, що традиційна держава погано пристосована до такої асиметричної війни. Реалії свідчать, що Україна, в умовах інституціональної слабкості після Євромайдану, виявилася ще вразливішою.

Конфлікти Низької Інтенсивності запроваджують в щоденне життя новий ступінь насилля, який раніше вважали безпрецедентним. Цікава деталь – щоби призвичаїти людей до збільшення кількості жертв, часто втрати від такого насилля порівнюють з числом жертв ДТП.

Згадка про війни 14-17 сторіч двома абзацами вище невипадкова. Конфлікт Низької Інтенсивності повертає з небуття ще один елемент “варварських” чи племінних воєн – вождизм.

В древні часи, коли війни велися між племенами чи містами, однією з цілей війни було вбивство ворожого лідера. На цьому війна завершувалася. Згодом війна велася проти армій і країн та ніколи проти лідерів (королі воюючих країн називали один одного “мій брат” і не лише тому, що часто їхні династії були споріднені). Навіть під час Другої світової війни, крім спроб замаху на Роммеля і Ейзенхауера, нічого не відомо про підготовку знищення інших лідерів. Нині історія повертається назад – повертається визначальна роль лідера і водночас лідер стає мішенню.

Мартін ван Кревельд передбачав, що якщо розростатимуться Конфлікти Низької Інтенсивності, то місце військових бюрократичних організацій займуть організації, базовані на особистісних і харизматичних факторах. Це призведе до того, що вже не буде різниці між лідерами та очолюваними ними політичними організаціями. Більше того, виникне тенденція ставитися до таких лідерів як до злочинців, які цілком заслуговують найгіршої долі (знову нагадаю, що книга вийшла в світ у 1991 році, а згодом ми бачили страти Хуссейна, Бін Ладена, Каддафі).

Оскільки політичні та особистісні фактори змішуватимуться  в рамках нових організаційних форм, немає жодних гарантій, що родини лідерів та їх особисте майно залишаться недоторканими (пригадаймо, що в медіа вже промайнув натяк на арешт 40 мільярдів особистих активів Путіна). Однак якщо перейти на більш приземлений рівень, то прив’язку до лідерства як фактору організації ми бачимо на прикладах Аксьонова в Криму, Губарєва в Донецьку, Жиліна в Харкові, Пономарьова у Слов’янську.

Еволюція війни призводить до того, що дедалі більше страждає мирне населення, а традиційні норми права військового часу зникають. Традиційне міжнародне право, починаючи від часів Гуго Гроція (1583-1645, нідерландський юрист, один із основоположників сучасного міжнародного права – прим.), розглядало солдат як “інструмент” держави. Позаяк вони служили інтересам держави, а не своїм особистим, то за умов полонення вони вважалися жертвами війни, а отже потрапляли під дію різних конвенцій, які їх захищали.

Однак сучасні організації, що займаються конфліктами низької інтенсивності, зазвичай не в стані примушувати до чого-небудь своїх членів, як це зобов’язана робити держава (порівняйте як Путін відрікся від “зелених чоловічків” під час подій в Криму, тим самим давши їм карт-бланш на військові злочини – викрадення, побиття, терор, захоплення заручників, вбивства).

За винятком Другої світової війни, класичні війни упродовж останніх трьох століть були спрямовані винятково проти військових. Нові тенденції вказують, що розбіжності між військовими та цивільними зникають. Організації, що беруть участь в конфліктах низької інтенсивності, в силу своєї природу не будуть здатні контролювати великі ділянки території. Тому різниця між “передовою” і “тилом” буде зникати. В даному випадку війна буде сильніше зачіпати інтереси цивільного населення вже настільки, що цей термін або зникне або змінить значення.

Війна торкнеться людей кожного віку незважаючи на стать. Як у випадку з бомбардуваннями, що притаманні традиційній війні, де люди можуть стати випадковими і анонімними жертвами, тут вони стануть безпосередніми учасниками, жертвами, мішенями (вбивство горлівського депутата та київського студента цьому підтвердження). Повернеться ганебна практика захоплення мирних мешканців чи цілих общин для отримання викупу (розпорядження євреям зареєструватися і зазначити свій майновий стан, а також переслідування місцевих циган).

Події в Криму показали, що російські військові ставляться до полонених як до дрібних злочинців, яких можна виправдати. Це наслідування в’єтнамської програма “Чіу Хой”, коли полоненим в’єтконгівцям давали можливість “зібратися з думками” та перейти на бік ворога. Полонених, які “покаються” назвуть “невинуватими” чи “такими, що заблукали” і певним чином їм довірятимуть. Тих, хто відмовиться співпрацювати з ворогом, каратимуть аж до страти. Крім того, це відновлення однієї з практик, що існувала до тринітарного поділу держави.

В Конфліктах Низької Інтенсивності зазвичай застосовують заборонені види озброєння. Наприклад, газ. Це дешево, його легко виробляти і його дуже ефективно застосовувати, особливо в замкнутому міському просторі.

Конкретні прояви описаної еволюції війни ми вже бачимо на прикладі нинішніх подій в Донецькій області. Створення осередків Конфліктів Низької Інтенсивності, та використання кримінального елементу для терору мирного населення – це чинники про які треба постійно пам’ятати. Що дають ці знання?

Харизматизація угруповань агресора і залежність від волі лідера означає, що одним із завдань боротьби має бути знищення лідерів ворога – як локальних, так і більшого масштабу. Криміналізація військових дій проти України повинна маркуватися винятково як тероризм (а не сепаратизм), а з терористами перемовин не ведуть.

Мартін ван Кревельд писав, що як тільки легальна монополія держави на озброєну силу, буде вирвана з її рук, чинні відмінності між війною та злочинністю зітруться. Саме це й зробили терористи в Криму і на Сході України – вони вирвали з рук України монополію на озброєну силу. В умовах інституційної нестабільності України, про що згадувалося вище, держава демонструє неспроможність захистити населення своїми силами. Тому поки мирне населення буде беззбройним перед агресором, воно страждатиме найбільше.

Опубліковано в Політика Мітки: , , , ,

Напишіть відгук