Facebook вбиває. Частина 2

facebook-logoЗізнаюся – я зненавидів Facebook, коли вперше прочитав цей текст. Спочатку був абсолютно солідарний з автором, потім дещо скоригував свою думку. Facebook не є поганим чи хорошим – він є таким, яким ми його творимо. Це як рушниця з якої можна стріляти, а можна прикладом забивати цвяхи…  Продовження контроверсійного тексту Ерика Містевіча, одного з найвідоміших фахівців з нових медіа в Польщі. Дещо вже в ньому застаріло (наприклад в частині додатку Facebook для смартфонів), але в цілому текст не втрачає актуальності. Цей текст – засторога і, водночас, нагадування.

Першу частину читайте тут.

Продовження: Поповнення в родині? Здавалося б, найінтимніша і одна з найважливіших подій в житті.

Подія, що сама по собі потребує, врешті вимагає глибокого зосередження, осмислення. Остерігаюся вигляду батьків, а можливо і матерів, які не можуть упродовж кількох годин утриматися, на кілька годин, а може на кілька днів вийти з мережі… Ні, це ж для них неможливо. Це вже неможливо.

Чергові знімки, які вміщую вже певний час на своєму акаунті в Інстаграмі – це люди занурені в смартфони. На футбольних матчах. В кав’ярні. В метро. В залі Європейського Парламенту. У філармонії. В Євростарі з Парижа до Лондону, в тунелі, бо там також вже є покриття. В ресторанах та під час найбільших родинних урочистостей. В найнеймовірніших місцях і під час найважливіших моментів.

Щоразу більше тих, хто клікає, лайкає, дописує, ніби хочуть бути ближче, переживати більше та сильніше, але водночас більше віддаляються від себе.  Не розмовляють з найближчими. Не тримають їх за руку. Не дивляться в очі. Відсутні.

І неспроможні вже розмовляти зі своїми дітьми. Ба більше!  Вже не потребують з ними розмовляти, бо ті теж від раннього віку мають свої смартфони, свої планшети, свій світ. І своїх “приятелів” на “фейсі”.

Відпихають своїх дітей від комп’ютера. Якщо саме вони мусять ним скористатися. Мусять. Мусять.

Скористатися комп’ютером. Увійти і потонути. Увійти і зникнути. Увійти і здивуватися за чотири, п’ять годин, що вже сутеніє, що знову не вдалося зробити того, що було заплановано. Бо якось так добре розмовлялося, чатувалося, лайкувалося, переглядалося щось у знайомих… Соціалізувалося. І у ліжко. Хоча і там з планшетом. І прокидання зі смартфоном. І ранкове збирання полуниці на віртуальному, пов’язаному з Фейсбуком, полі Фармвілль.

Забувають про батьків. Забувають про могили дідів. Хіба що запалюють на могилах предків, віднайдених і “задокументованих” в мережі, віртуальні свічки. Адже їм, дідам, батькам, вже байдуже…

А часу вже ні на що нема. Нема часу на контакт з дітьми чи батьками. Нема часу навіть на елементарну рефлексію. Мусимо бігти. Як і інші. Лайкнути, уподобати, оцінити, поділитись, відповісти на опитування.

Емоції. Справжні емоції, а отже і справжні взаємини. Це емоції узалежнюють, це емоції є силою тяжіння того медіуму. Емоції підсилені і підсилювані десятками способів, аби входити до Фейсбука щоразу глибше, щоразу більше полишаючи звичайний світ, сірий, повільний, невіртуальний.

І плакати. Плакати, як Летиція, яка написала про те, що їй подобається осіннє листя в парку Монсо і лише кілька осіб натиснуло “Лайк” під її дописом. А інші 647 з її “друзів”? Де вони? Чи вони вже її не люблять? Люблять, бо все ще дружать на Фейсбуку, але чи значить це, що її допис вже нічого для них не значить? Вона вже їм не подобається? Неважлива для них? Чому не вподобали її допису про листя в парку Монсо, чому хоча б не прокоментували, навіщо так жахливо з нею вчинили, навіщо, навіщо…?!

Немає вже людей в реалі, лише в мережі, тільки вони важливі. Їхня увага, їхня симпатія, їхні “лайки”. Люди з Фейсбуку найважливіші. І вже завжди так буде.

Там є поради, хоча б ті, що стосуються зачісок. Якщо перед візитом до перукаря напишемо своєму чоловіку прохання про пораду як змінити зачіску, найвірогідніше з-поміж кількох запропонованих варіантів, які йому подобаються, покаже фото із зачіскою своєї колишньої. Сварка з цього приводу – рано чи пізно – гарантована. Але ж можна попросити поради в мережі. Фейсбук відповість і на це питання. Порадить. Змоделює. Допоможе. Фейсбук. Фейсбук. Фейсбук.

І пригорне. Фейсбук це теж може. В листопаді 2012 року Меліса Чоу, випускниця Масачусетського технологічного інституту і “творчиня верхнього одягу” вирішила представити світові одяг майбутнього: куртку, що розбухає і стає теплішою, приємнішою на дотик, як тільки її власник отримає “лайк” на Фейсбуку.

Вже нічого, чи ненабагато більше, залишається у світі поза Фейсбуком. Хоча б письмо. Писання чогось довшого? Писання комусь листів?

По-перше, кому, якщо всі в мережі і межах досяжності клавіатури, якщо відомо що роблять, що їдять, з ким (реально чи віртуально) цілуються, на який фільм хотіли б піти, який запах вподобати (купівля – один натиск – кредитна картка – доставка протягом 24 годин). Тож навіщо писати комусь такому листи?

По-друге, як писати листи, якщо неможливо зосередити увагу на довше, постійно контролюючи статуси, реагуючи, ніби пси Павлова, на чергові дописи, звукові сповіщення, сигнали мережі. На запрошення зібрати полуниці на фейсбучному Фармвіллі.

Неспроможні вже ані писати, ані читати. Читати – лінійно, слово за словом, смакуючи їх, замислюючись,  допускаючи виникнення в мозку образів, візуалізацій. Запах пороху описуваної битви. Але навіщо, якщо битву можна відстежити в інфографіці, в коротенькому фільмі на YouTube або розіграти її “на фейсі”. Або просто дізнатися чи була вона виграна чи програна. Хоча, загалом, навіщо такі знання? Якщо буде потреба (хоча – для чого?) то все знайдеться в Google. Адже там є все.

Чого насправді нема, то нема часу. Ні на що нема вже часу. Перше рішення після приходу додому – увімкнути комп’ютер, зайти на Фейсбук. І залишатися там так довго, як вдасться. З цієї точки зору добре, що Facebook із запізненням запровадив свою версію для мобільних пристроїв. Хоча може бути, що це тільки відтермінування в часі, отримання фейсбукерами кількох місяців, кількох років перед втупленням в сервіс, інтеграцією з ним і реагування вже в реальному часі.

Чи контролюємо цей процес? Звісно. Контролюємо наші емоції, те, на що тицяємо, що відкриваємо, скільки часу проводимо у Фейсбуці. Звісно, що цей процес контролюємо! Звісно, що над ним пануємо… Як же ж інакше…

Чи насправді? Відстежувані друзями, недругами і просто зацікавленими. Злокалізовані та підглянуті. Геолокалізовані. Фотографовані з кривавими від спалахів смартфонів очима, якщо колись вийдемо зі своїх цифрових закутків, зі знімками розміщеними попри нашу волю і часто без нашого відома. Чи контролюємо – повторю питання – цей процес?

Описуваний день за днем, година за годиною, світ героїв Фейсбуку. І доста питань, які ставлять собі читачі книжок. Дехто з останніх зусиль, силою волі, пробують звільнитися.

Одним з найчастіше затребуваних фраз в пошуку Google у 2012 році була фраза: “як ліквідувати акаунт у Фейсбуці”.

Ні, це непросто. Не можна вийти з Фейсбуку, не можна просто його полишити. Але це можливо. З великими зусиллями – це можливо. Вітання тим, кому це вдається. Вітання тим сімейним психологам, психіатрам, які щораз частіше радять так зробити парам, які хочуть врятувати свої стосунки, своє життя. Які хочуть знову віднайти вплив на своє життя… Свій час, свою радість, відчуття сенсу… Ранкове оглядання себе в дзеркалі, а не в думках  і судженнях інших, з їхніми планшетами і смартфонами…

Вітання хіпстерам. Тим, хто й далі не має свого акаунту у Фейсбуці і цим пишаються.

Вітання Тьєрі Крузету, автору книжки „J’aidebranche” (“Від’єднався”), який раптово вирішив щодня працювати без мережі; жити без мережі. Найбільший дивак у Франції, людина мережі 24/24 і 7/7 вирішив від’єднатися. Написав одну з найцікавіших книжок про світ нових медій. Для читання – звісно, паралельного, бо ми навчилися читати кілька книжок одночасно, не закінчуючи жодної – паралельного із “Фейсбук вбиває”.

“Нові середовища комунікацій не залишаються байдужими” – пишуть автори. “Узалежнюють, позбавляють нас контролю над життям, ми перестаємо панувати над нашим іміджем. Передусім впливають на наші стосунки з іншими. Ніхто нас не змушує, аби ми створили акаунт, увімкнули, купили, увійшли, уподобали, актуалізували наш профіль. Це правда. Але сьогодні той, хто вимикає свій телефон, хто вимикає комп’ютер, лептоп, планшет, смартфон – той теж зникає, той в суспільному просторі не існує. Всі в цьоому вже застрягли. По вуха”.

Автор: Ерик Містевіч

Опубліковано в Нові медіа Мітки: ,

Напишіть відгук