Фотографи VS. нові медіа
Трішки історії. Головне завдання журналістів від самих початків професії було інформування – передача інформації від виробника до отримувача. Стародавніх вістунів часів древнього Шумеру і античної Греції можна називати «пражурналістами» – вони мусили доносити інформацію часом на великі відстані без викривлень, що потребувало доброї пам’яті (окрім фізичних кондицій).
Ретельний переказ був особливо важливим, позаяк неспотвореність інформації часто коштувала життя. Важко уявити як, наприклад, могло завершитися вторгнення війська Ксеркса до Європи, якби Спарта вчасно не отримала інформації про нашестя і про бодай приблизну величину війська, що допомогло оцінити загрозу, відтак виробити найбільш ефективну оборону.
Утім, в давні часи Шумеру, Єгипту, Греції чи Риму вістунів “журналістами” не називали. Та в Еллінській культурі, що поза кам’яними написами лишила більший спадок писемних пам’яток, можна відстежити перші видозміни праці вістунів. Поруч із ними історія вже згадує ораторів, а відтак риторів. Інтерпретуючи сучасними поняттями: пропагандистів і піарників.
Якщо переказ повідомлень слугував для оперативного обміну інформацією (хоча для тих часів поняття “оперативний” могло стосуватися навіть кількамісячних відрізків часу), то для більш тривалого періоду практикували образотворчий спосіб подачі інформації. Зважаючи на давність наскельних малюнків, жанр образотворчого інформування не набагато молодший за переказ усний. Однак, на відміну від усного переказу, малювання потребувало не лише відповідного знаряддя, але й відповідних умінь.
Часи Середньовіччя та Відродження поглибили різницю між текстовим і образотворчим переказом інформації. Якісний образ (як це можна побачити на полотнах класиків у світових музеях) був поза текстом. Більше того, ілюстрації самі несли глибокі приховані смисли, як, наприклад, Ієронім Босх висміював вади суспільства у Фокуснику. Ілюстрації ж, що траплялися в книгах, зазвичай були без закодованих підтекстів.
В пресі, що з’явилася у 17 сторіччі, попередником фотографії були малюнки – як, наприклад, “Втеча поранених з палаючого лісу у Вільдернесі”. Подібно до нинішніх популярних сюжетів, першими улюбленими мальованими мотивами були катастрофи і сцени з Громадянської війни у США.
Газета-піонер, що надрукувала фотографію, була The New York Graphic (1880 рік). Перші зображення робили за допомогою дагеротипу, а згодом за допомогою неповоротких фотоапаратів. Це був досить складний процес і, зрозуміло, що такими фотографіями займалися спеціально навчені люди (на початках радше фанати тодішніх нових технологій), а не пишучі працівники.
Вдосконалення технологій фотографії привело до того, що знімки стали поширеним та рівноправним партнером тексту. Коли рекламник Фред Барнард у 1921 році видозмінив китайське прислів’я своїм крилатим: “Одне зображення варте тисячі слів”, він навряд чи думав наскільки дослівно медіа переймуть його сентенцію. Саме на період з 1920 до 1970 року припадає розквіт фотографії. Знімки стають замінниками слів, запускаючи і поглиблюючи процес таблоїдизації – спрощення смислів за допомогою різноманітних зображень.
Друга світова війна, а згодом локальні війни у Кореї та В’єтнамі, різко підняли престиж фотографів. Їх починають називати фотокореспондентами, а згодом і фотожурналістами. Престижні професійні номінації на кшталт Пулітцера, віншують фоторепортерів на рівні із журналістами.
Поділ між спеціалізаціями “текст-фотографія” від 60-х до 90-х років, здавалося, ще ніколи не був так високо освячений та схвалений спільнотою, позаяк процес створення фотографій, окрім непростої технічної складової, вимагав тривалих процедур підготовки до зйомок, а якраз цього часу журналіст не мав ніколи.
Все змінив технологічний поступ. Цифрові технології, що уможливили знімки одним натисканням, без складного процесу виставлення експозиції тощо, схоже, повертають колесо історії. Приклад Chicago Sun-Times (який відмовився від штату фотографів на користь фотографій знятих журналістами звичайними Айфонами), це не лише приклад економії видання в умовах кризи традиційних ЗМІ. Це ілюстрація сучасних кардинально нових підходів до підготовки журналістів, які повинні вміти все (писати, знімати фото-відео, все це монтувати і видавати в ефіри самотужки). Загальна тенденція ставить під сумнів потребу у спеціалізованому працівникові, якому часом треба платити грошей не менше аніж багатоцільовому журналісту.
Власне, логіку такого розвитку подій можна зрозуміти, адже, повертаючись до початку, головне завдання журналіста – інформувати. Час нових медій та мультимедійності вимагає інформування всіма доступними засобами негайно і одночасно: текстом, зображенням, відео та звуком. В даному контексті фотографія ж дає лише візуальний контекст. Знімок без текстового тлумачення втрачає інформаційну цінність – нехай він навіть сотні разів буде вражаючим (на Flickr сотні вражаючих знімків і що з того?).
Чи означає це, що мистецтво фотографії в журналістському творі померло? Щодо нових медій то, швидше, так. Власне, як помирає в нових медіях традиційна журналістика – адже масовість з якою пересічні люди почали опановувати недоступні раніше журналістські знаряддя, б’є по традиційних підвалинах професії.
Реальність така, що поширення технологій ставить під питання доцільність не лише фотографів у ЗМІ, а часто вже й самих журналістів. Такі процеси відбуваються у США, у Польщі. Дещо повільніше це відбувається у Великобританії та Німеччині. І практично немає цього процесу в країнах Скандинавії, де рівень довіри до медіа один з найвищих. Та про це – в одному з наступних дописів.
P.S.: Під час навчання в Інституті журналістики КНУ ім. Шевченка деякі мої однокурсники опановували спеціалізацію “Фотожурналістика”. Навчаючись протягом останнього року в Польщі зауважив, що про таку спеціалізацію і не чули. Лише у курсі лекцій “Нові медіа” першокурсникам пояснювали базові правила композиції і кадрування, а також особливості роботи з JPEG. В час інтернету, мережа диктує свої вимоги – максимально швидко зробити фото, бодай мобільним телефоном, і негайно опублікувати. Час на мистецтво зникає.
