Інформаційна стратегія без журналістів
Президент України Петро Порошенко представив Стратегію реформ-2020 (від 13.00 14 червня 2015 року сторінка на сайті президента України знищена). Наскільки розумію, йдеться про низку тематичних документів з одним знаменником. З-поміж них має бути й Стратегія розвитку інформаційного простору України на період до 2020 року. Її текст виставили в одній з Facebook-груп для обговорення. Для детального аналізу документа треба виділити час, тому зупинюся на позиціях, що одразу впадають у вічі. Сам проект Стратегії розвитку інформаційного простору розміщений наприкінці цього допису.
Документ написаний, м’яко кажучи, стандартно. Багато тез, чи то про “прозорість” приналежності медіа, чи недопущення цензури, чи реформування державної і комунальної преси далеко несвіжі. Такі декларації лунали ще починаючи з акції “Україна без Кучми” чи початків Київської незалежної медіа-профспілки і ніколи не були виконані. Деякі позиції (як згаданий пункт про державну і комунальну пресу) безнадійно застаріли і тим більше виглядають дивно як плани на майбутнє.
Цей документ можна довго критикувати, я ж торкнуся двох засадничих речей.
Перше. В цьому документі немає обумовленої необхідності підготовки якісних журналістських кадрів, які могли би працювати не лише в сучасних умовах конвергентних медіа (хоча сама “конвергенція” в Стратегії згадана), а й володіли би базовими для професії знаннями з теорії і практики комунікації.
В Загальній частині Стратегії побіжно зауважено, що “в питанні розвитку інформаційного суспільства є певна системність” (виділення масним шрифтом моє). Що це означає насправді, очевидно, жоден з авторів документу не зможе пояснити – чарівне слово “певне” як нова категорія якісного вимірювання приховає все.
Саме система освіти та підготовки кадрів для роботи в українських медіа, мала би стати наріжним каменем для Стратегії розвитку інформаційного простору України на період до 2020 року.
Бо інакше освіта журналістів, що існує нині, очевидно влаштовує творців Стратегії – коли майбутні журналісти вчаться не за визнаними в світі теоріями, а за працями “українських класиків” середини 90-х, корені яких сягають комунізму, чи російських перекручених плагіатів тих же ж західних теорій.
Можливо, творців Стратегії влаштовує, що в журналістику йдуть заради престижу і цей престиж не має нічого спільного з престижем в європейському розумінні: отримати “корочку”, вдало вийти заміж, заробити за будь-що побільше грошей, пробитися в політику (тим більше, що зразків для наслідування останнім часом побільшало).
В Стратегії мала би бути прописана базова річ – кадри мають бути освічені та підготовлені за світовими зразками з відповідним контролем їхньої освіти.
Інше питання, що в Україні критично мало фахівців здатних готувати майбутніх журналістів. Отже, Стратегія має обумовити: А) залучення освітян з-за кордону і Б) переатестацію всіх без винятку викладачів журналістики. Іноземних викладачів залучати не у вигляді разових тренінгів, лекцій чи майстер-класів, а на основі довгострокових контрактів. Це також вимагатиме від майбутніх журналістів знання іноземних мов, що автоматично долучатиме їх до світового інформаційного поля (адже не секрет, що за браком знань іноземних мов, нинішні “журналісти” більшість новин перекладають з російської мови).
З переатестацією все більш-менш зрозуміло. Єдине, що це має робити спеціальна комісія, що складатиметься з науковців (чи іноземців, чи вихідців з України), які мають відповідні ступені в європейських або північноамериканських університетах. Україна не має часу на експерименти з недовченими та розпіареними “експертами”.
Українська освітня система підготовки журналістів має також виробити однозначне ставлення держави до журналістики як до науки з відповідною можливістю подальшої наукової роботи. Це дозволить аналізувати, упорядковувати і структурувати вітчизняний медіа-дискурс – “вправляти” його в рамки сталого розвитку згідно зі світовими стандартами. І, звісно ж, це дозволило би інтегрувати українську журналістику в систему європейської освіти.
Друге – для того, щоб держава ефективно протидіяла негативним інформаційно-психологічним впливам, заборон і обмежень замало. В час всюдисущості інтернету бажаючий завжди знайде те, що йому треба. Інша справа, що процес відбору і споживання інформації можна і треба робити критичним. Тобто йдеться про медіаосвіту як дисципліну на рівні шкіл та інших навчальних закладів. Власне, це й “лягає” в питання стратегії – негайного ефекту не буде, але потім позитивні наслідки для держави будуть закладені на десятиліття.
Наприклад, в Польщі медіаосвіта як дисципліна впроваджена на рівні шкіл. Вдумливий читач здатен зрозуміти, коли ним хочуть зманіпулювати чи просто обдурити. З іншого боку, свідомий читач потребуватиме кращої якості журналістики, що призведе до якісного змагання між творчими колективами.
Все вищеперераховане зображу ще й схематично. Основна “бойова одиниця” в сучасних інформаційних війнах – професійний журналіст. Не користувач соцмереж, не повсталий на хвилях соцмереж “експерт”, не слактивіст (пересічний уподобувач, поширювач статусів і підписант нікому не потрібних петицій). Українцям час вирости і зрозуміти просту річ – те, що вони вважають за “журналістику” у фейсбуці – це вправні маніпулятивні технології. Більше того, ці технології мають швидкоплинний і спонтанний характер для “заведення” аудиторії із заздалегідь прорахованим результатом (такі акції, як і люди, як раптово спалахують, так раптово й гаснуть).
В часи інформаційних агресій, саме журналісти першими стають до бою. Крім того, професійно навчені кадри в галузі журналістики, можуть працювати в дотичних до професії командах – протидії інфорагресії, розробка різних медіа та піаркампаній – тобто всього, що вони знатимуть, розуміючи універсальну природу і суть медіа.
Підсумовуючи – без закладання до Стратегії вищезазначеного базису, жодних якісних змін очікувати не варто. Нинішня редакція Стратегії розвитку інформаційного простору України до 2020 року – це лише спроба змінити обгортку старої і запліснявілої цукерки.
Текст Стратегії на фото нижче:
