Про читання

readingМені поставили настільки несподіване питання, що я не знайшов відповіді. Один з робітників, які робили ремонт, показуючи  на стелаж заставлений книгами, запитав: «Навіщо ти читаєш?» Для мене настільки очевидною є потреба  читання книжок, настільки ж неочікуваним було здивування робітника. Зрештою,  він зауважив мою розгубленість і скрушно додав: «Зараз люди мало читають…»

У 1999 році німецький філософ Пітер Слотердайк прочитав в Баварії свою найвідомішу лекцію, в якій проголосив кінець гуманізму як культури, що формує особу за допомогою читання. Тему філософ продовжив у 2011 році. Хоча в пізнішій лекції більше  йшлося про плагіат в середовищі вчених, Слотердайк виопуклив роль вченого-гуманіста, який продукує тексти, що комунікують з іншими текстами і творять дискурси – найважливіші інституції культури.

Та ось – проблема нинішньої культури в тому, що кількість випродукованих текстів неухильно зростає, а увага читачів зменшується. Причім це відбувається пропорційно: увага зменшується пропорційно збільшенню текстів. Філософ б’є на сполох, що вже ніхто не читає… Дивно, це чути з вуст німця, де культура читання в рази вища, ніж в Україні.

Однак на Заході проблема читання постала у світлі дедалі популярнішого читання з електронних носіїв. Виявилося, що роль читачів беруть на себе вже не люди, а машини для читання – такі як пошуковики чи індексатори. Пригадую, університетські предмети в Познані чи майстер-клас у Вроцлаві – щоби продати хороший гіпертекст, його треба писати для машини (а далі пояснення як і навіщо).

Культура читання людей, які вже більше послуговуються електронними носіями інформації, стала заручником інтернет-монополістів на кшталт гугла чи фейсбука, які не лише радять ЯК писати, а вже й самі вирішують ЧОГО потребує читач: який результат пошуку йому підійде чи яка френд-стрічка буде для нього краща. Тут, як на мене, найнадійнішим захистом від «цивілізації без вибору» залишається добра книжка.

Завершення розмови із робітником про читання було простим. Хлопець висловився, що люди не читають, бо самі не хочуть. Я ж навів свій приклад:

–          Коли ти не бачиш урни для сміття, ти викинеш сміття на тротуар?

–          Так, буває…

–          Викидати сміття в урну – це звичка. Головне, щоби були урни, тобто це відповідальність і тих, хто ставить урни. Так і з читанням – коли ти на Хрещатику не бачиш книгарень, ти не будеш думати про читання, а лише про непотріб, що там продається. Читати – це така ж звичка.

Може, я все ж відповів?..