Розчарування зальотними оленями

Сергій Рахманін, який останнім часом мало з’являється на шпальтах Дзеркала тижня, не витримав і написав колонку про хамство російського «трубадура» В. Познера. Звідки така гіркота? Впала остання полуда щодо російської братерськості? Чи «кумир» старшої журналістської тусовки раптом виявився нікчемою?

Хто старший, той добре пам’ятає В. Познера як одного з прогресивних журналістів часів розвалу “совка”. Адже саме йому компартія доручила проводити революційні в середині 80-х телемости між СРСР і Заходом. Власне, якщо не помиляюся, пріснопам’ятний «Прожектор пєрєстройки», що став телевізійним символом часу, вів свою генеалогію від дозволеного «вільнодумства» Познера. Відтак, Познер став символом телевізійної тусовки, символом свободи, символом прогресивної журналістики.

Не дивно, що в ті часи провінційні українські журналісти з усіх своїх меншовартісних сил намагатися рівнятися на своїх «кумирів» з Москви. Їхню журналістику вважали кращою, їхню школу хвалили на всі лади, їхніх «фахівців» привозили в Україну на майстер-класи, що на сленгу москвичів лунало «єдєм учіть хохлов». Замість того, щоби шукати і творити себе, журналісти з незалежної вже України за взірець вважали продукти ВИДу покійного Лістьєва, НТВ кращих часів…

Вони жували пережовані росіянами західні формати і, не бажаючи вчитися деінде, мимохідь ставали агентами впливу «старшого брата». Вони старіли, шкарубіли і в своїй непогрішності продовжували сіяти свої покручені уявлення. Вони знали (та й досі знають), що відбувається в московській (чи пітерській) тусовці значно краще, ніж те, що творилося під носом.

Сьогодні ми в Україні споживаємо плоди такого захоплення. Ми повністю виключені з процесів трансформації журналістики, які відбуваються у світі. Натомість, ми піаримо і пишаємося, коли до нас приїздить якась «звізда» якогось репортажу, чи, як спори бур’яну, розносимо якісь правила роботи з аудиторією від якогось зальотного сєвєрного оленя на редакторському порталі.

«Алєні» милостиво опускаються до нас, до хохлів, і поблажливо вчать, як треба працювати. Та на перевірку виходить, що ці «звьозди» й ці «алєні» говорять речі, що просто суперечать процесам у світі. Бо коли люди вчать, що вже користувач став співтворцем контенту, то «алєнь» вчить, що користувача можна й не поважати. Коли журналістика, як наука, мусить підлаштовуватися під стрімку інтернетизацію, і вже по-іншому ставляться вимоги до написання тексту, до конвергенції в медіах, до нових правил роботи в редакціях тощо, то «алєні» ще досі пердихають на своїх тракторах і вчать, як писати довгі, мало кому цікаві «полотна».

Пан Юрій Макаров, якого величають українським публіцистом, допіру заявив, що «дерадянизація без розриву з російською культурою неможлива». Але пан Макаров не сказав іншого (а може він цього просто не розуміє) – для того, щоб відбулася дерадянизація, має відбутися тотальне відторгнення нерозривних атрибутів «совка», а надто – російської мови. Пару днів тому, пан Макаров проводив у Книгарні Є зустріч із поляком Павелом Свободою. Він слухав гостя з Польщі за допомогою перекладача. Наскільки пам’ятаю, гостей з Росії він слухає без чужої допомоги…

Торік у грудні, готуючи семестральну працю в Університеті імені Міцкєвіча, я опрацьовував теорію журналістики. У Польщі теорія базується, головним чином, на напрацюваннях американських та британських дослідників. Коли раптом, з-поміж корінців підручників я вихопив «Теорію журналістики» В. Різуна. Чтиво було відверто ніяке. Глянув на бібліографію – жодного західного автора. Майже все російські теоретики. Мене це зацікавило і я почав глибше вивчати цю «теорію». Виявилося, що це суцільна компіляція західних авторів. Передерта і перекручена на свій лад. А потім руками наших меншовартісних хохлів успішно ще й експортована до України.

Сергій Рахманін у своєму здивуванні нагадав мені людину, яка захоплювалася «алєнєм». Поки цей «алєнь» не дав йому під дих копитом. Гірке розчарування. Завіса. Тиша.