Тімоті Снайдер – Про тиранію. Пролог і перший висновок для України

Американський історик Тімоті Снайдер, відомий українському читачеві за бестселлерами “Червоний князь” і “Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним“. В грудні 2016 року під враженням від переможця президентської кампанії в США, він довершив програмні 20 лекцій “Про тиранію”. Спочатку це з’явилося у вигляді допису в Facebook, а згодом вийшло окремою книжкою. Тімоті Снайдер проілюстрував свої 20 уроків прикладами боротьби проти тиранії з європейської історії 20 сторіччя.

Попри те, що історик писав для американської аудиторії, в його праці є багато знайомого і для українського читача.

Пролог

У пролозі Снайдер пише, що історія насправді не повторюється, а вчить. Проводячи дебати щодо американської конституції, батьки-засновники робили висновки з відомих їм подій у минувшині. Побоюючись, що створена ними демократична республіка впаде, вони аналізували виродження прадавніх демократій і республік в олігархії та імперії. Знали, що Арістотель застерігав від нестабільності, що виникала з нерівності, а Платон вважав, що демагоги використовують свободу слова, щоб стати тиранами. Будуючи свою демократичну республіку на фундаменті права і встановлюючи поділ влади на три гілки, батьки-засновники намагалися запобігти злу, яке – як і давні філософи – називали тиранією. Нею вважали узурпацію влади особою чи групою осіб, або нехтування владоможцями законом для своєї користі.

Звертання до історії, коли наш політичний лад опинився під загрозою, є однією з базових традицій Заходу, пише Снайдер. Якщо боїмося сьогодні, що американському експериментові загрожує тиранія, можемо піти за прикладом батьків-засновників і уважно придивитися до діянь інших демократій та республік. Доброю новиною є те, що можемо користатися з прикладів більш свіжих та більш актуальних, ніж стародавня Греція чи Рим. Погана новина лунає так: історія сучасної демократії є також повістю про спадок і занепад. Відтоді, коли американські колонії проголосили незалежність від британської монархії, яку батьки-засновники вважали “тиранією”, в Європі дійшло до трьох великих хвиль демократизації: після Першої світової війни в 1918 році, після Другої світової війни в 1945 році та після занепаду комунізму в 1989 році. Багато з-поміж інших повсталих на той час демократій зазнало поразок за обставин, які за певних суттєвих обставин нагадують нашу сьогоднішню ситуацію.

Історія може вчити, але також і застерігати. На кінець 19 сторіччя, так само як на кінець 20, розвиток світової торгівлі породив сподівання на поступ. На початку попереднього століття – як на початку нашого – тим надіям стали на заваді нове бачення масової політики: з’явилися вожді і партії, що стверджували, що висловлюють безпосередню волю народу. В 20-х і 30-х рр. 2- сторіччя європейські демократії перетворилися в пекло правого авторитаризму і фашизму. В 40-х роках збудований у 1922 році комуністичний Радянський Союз розповсюдив свою модель по Європі. Європейська історія 20 ст. свідчить, що суспільства можуть розпастися, демократії – впасти, етика може зникнути, а звичайні люди можуть опинитися перед обличчям смерті зі зброєю в руці. Сьогодні варто задуматися над тим, чому до такого може дійти.

Фашизм, як і комунізм були реакцією на глобалізацію: як її наслідок на наявну та приховану нерівність, а також на видиму безпорадність демократії в усуненні цієї нерівності. Фашисти відкинули розум в ім’я волі, заперечуючи об’єктивну правду і замінюючи її повних похвальби мітом ватажків, які стверджували, що дали голос людям. Вдарили по глобалізації стверджуючи, що її складні виклики – це не що інше, як теорія змови проти народу. Керували кільканадцять років і залишили інтелектуальну пустелю, яка щодня отримує все більшу прихильність. Комуністи утрималися біля влади довше – протягом майже 70 років в Радянському Союзі і протягом більше 40 років в більшій частині Східної Європи. Їм модель керування спирався на дисциплінованій партійній еліті з монополією на розум, яка мала привести суспільство до запланованого майбутнього з відомими (на їхню думку) законами історії.

Переконання, що наш демократичний спадок автоматично вберігає нас від таких загроз, може бути оманливе. Наша традиція вимагає вчити історію, аби зрозуміти походження тиранії і могти цьому протистояти. Ми не є мудрішими від європейців, які бачили в 20ст., як демократія падала перед фашизмом, нацизмом чи комунізмом. Маємо лише одну перевагу – можемо вчитися на їхньому досвіді.

Висновок №1

Цим уривком я розпочну викладати реферат 20-и лекцій Тімоті Снайдера, оскільки за винятком деяких дрібниць, вони потрібні українцям і Україні. В цьому ж Пролозі, який для нас вже є лекцією, кожен може побачити, що Україна не має права зволікати і мусить добряче подумати над своїм близьким майбутнім. Адже дотримання демократичних процедур під час наступних виборів за умов збереження в Україні олігархату і нинішнього нереформованого поділу влади, в будь-який момент може відкинути Україну на старі позиції – коли країною керуватимуть старі дискредитовані політики під дудку Москви.

Нема правди діти, навіть перебудова принципів функціонування влади в Україні не є гарантією від реваншу комунізму, що насправді замаскувався під імперський реваншизм Росії. Адже перед нашими очима не лише приклад США, до яких звертається Тімоті Снайдер, а й приклад ще донедавна прославленої Польщі, де молода країна з малим досвідом функціонування поділу влади (порівнюючи до США), скочується в тиранію однієї партії – “Права і Справедливості”.

Якщо в Україні існує бодай натяк на політичну еліту, яка визначила де вона хоча бачити свою Батьківщину – в Європі чи з Росією, то часу лишається мало. І йдеться не про економічні вимоги МВФ, а про базові і очевидні кроки, які, між іншим, частково були прописані ще в коаліційній угоді після виборів до Верховної Ради України 2014 року. Йдеться про чіткий поділ гілок влади – зокрема процедуру імпічменту президента, реформа виборчого законодавства до ВРУ, виборність суддів, збільшення рівня самоврядування… А головне – наповнення реальним змістом статті 5 Конституції України за яким “Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ” – тобто заборона на будь-які зміни до Основного Закону без участі громадян – тобто без відповідних референдумів.

Далі буде.