Україна потребує власного міфу

mudryСтаття під такою назвою вийшла в одному з номерів польської газети Rzeczpospolita. У ній Анджей Талага, заступник головреда Rzeczpospolita, розмірковує про те, чому Україні варто відмовитися від своєї історії від часів Київської Русі.

Власне, автор в деяких моментах суперечить сам собі, але головна його ідея – Україні варто віддати історію від Русі Москві (на догоду Кремлівському імперському наративу), та прийняти іншу історію, – що бере початок від польської держави, яка окультурила і навіть сформувала Україну. І тоді, визнаючи історичне старшинство Польщі, Україна може посісти місце у Європі (нічого не нагадує?).

Ще донедавна Rzeczpospolita (пот. – ЖеПа) не приховувала своїх правих, близьких до націоналістичного PiSu (Права і Справедливості Качинського) поглядів. Поглядів, де Волинь-43 трактувалася однозначно як геноцид поляків, а Україна перетворювалася в суб’єкта статтей ЖеПи, як тільки цього потребувала польська націоналістична доцільність.

Останнім часом ЖеПа старанно маскує свої погляди, бо націоналістичне спрямування не дозволяє їй розширювати аудиторію. Але, вроджені рефлекси дають про себе знати. Втім, як і в останній статті авторства пана Талаги.

(Увага! – Стаття не перекладена, а зреферована):

————————————————————————-

Ще не вщух відгук відзначення 1025-річчя хрещення Русі. Вигляд президентів Путіна та Януковича, які підкреслюють спільне коріння їхніх держав, благословенних патріархом Всія Русі, викликає занепокоєння, що Україна погано обирає свою минувшину. Адже історія не дається державам раз і назавжди – її можна модернізувати, щоб вона відповідала часу і пасувала до стратегічних потреб.

Так робить Росія, посилюючи за допомогою історичної нарації свої позиції в регіоні. Польща також дає раду своїй минувшині та успішно її використовує в політичній грі. Натомість Україна роздирається між крайнощами, возвеличуючи чи то УПА, чи то радянських солдатів часів Другої світової війни; таке ж захоплення стосується джерел державності. В цій ситуації російський міф про спільний початок обох держав загрожує незалежності Києва.

1.

Позиція Москви проста і послідовна – початком Росії була Київська Русь, а особливо від її хрещення Володимиром Великим. Нинішня Росія – то продовження Русі, а позаяк на території давньої східної імперії слов’ян функціонують ще інші утворення – Білорусь та Україна, то треба їх визнати за братні, що успадкували таку ж цивілізацію.

Найбільшим поборником такого бачення є Російська православна церква. Московський патріархат поширює свою екуменічну територію як на Росію, так і Білорусь з Україною. Такий стан речей зрештою сприймає Патріарх Константинопольський, символічний глава всього православ’я, який не визнає самостійності Київського Патріархату. А раз так – то надалі існує одна свята Русь, хіба що поділена (тимчасово?) на три держави.

Підкреслюючи спільність історії з Росією, президент Віктор Янукович, йде в ногу з таким дискурсом, тим самим її легітимізyє, що є нічим іншим як капітуляція історичної політики, яку зрештою він занедбав. Насправді Янукович не заперечує лінії свого попередника Віктора Ющенка, однак ефективно її замовчує.

2.

Неправда, що така версія початків Росії та України є єдино вірною. Так само можна дізнатися, що Київська Русь не має жодного продовження як держава.

Початком Росії було князівство Московське. Сформувалося воно під монгольським домінуванням і великокняжим ярликом, або ж призначення з волі великого хана керівником цілої Русі найбільш безкомпромісного колаборанта – князя московського. Російська політична система, звичаї, взаємини держави із населенням сформувалися власне там, а не в Київській Русі, яка культурою та формою правління була набагато ближча до Європи, ніж пізніші монгольські вотчини.

В свою чергу Україна, як окреме явище, спочатку мовно-культурне, а потім політичне, сформувалася в Речі Посполитій. То в ній виокремилося українське православ’я, серце якого билося в Києво-Могилянській Академії. В ній українська (руська) шляхта навчалася демократії. В ній поставали вільні козацькі війська. Та ідентичність швидко зіштовхнулася з ідентичністю польською і зміцніла у конфронтації з нею. Затим початком української держави була Гетьманщина Хмельницького – де факто суверенне утворення із власною столицею, адміністрацією, військом і церквою.

Якби завершити розділ під назвою «Київська Русь», залишити той чудовий державний середньовічний організм історикам і прийняти запропоновані вище нарації, то опинимося в іншій стратегічній дійсності. Претензії Москви до якої-небудь спільності з Києвом є чистим експансіонізмом, а не зверненням до спільних цінностей.

3.

Кожен народ потребує свого міфу про його заснування. Привілей політики полягає на тому, що цей міф можна собі вибрати, одних нащадків оминути, інших вивищити. Історія – набагато більше ніж наука, це також державна стратегія. Те, які інтерпретації подій вивчають в школах діти, яка в суспільстві сприйнятна норма мислення про власну минувшину, обумовлює розвиток і майбутнє держави.

Україна не мусить ставити на Київську Русь, вона має інший вибір. Звичайно, більш почесно вказувати на свої початки в 11, ніж в 17 ст., але водночас легко втрапити в сильце російської історичної політики і «руської єдності». Для Києва був би корисніший інший міф – про спільність культурну, а також історичну з Польщею і виокремлення Гетьманщини, як акту повстання української державності. Це поставило би Україну на іншу позицію в Європі, як її повноправного члена, який лише хоче повернутися туди, де його місце.