Українська журналістика не має місії, бо політики не знають яку Україну будувати

Українська журналістика не має місії, бо політики не знають яку Україну будуватиЧому журналістське середовище розхристане і роз’єднане? Тому що відсутня державна інформаційна політика. Вона мала би починатися ще в школах, продовжуватися з ВУЗах і завершитися деолігархизацією медіа. Втім, нині українська журналістика не має місії, бо політики не знають, яку Україну будувати.

Адаптований до друку конспект програми Паралелі з Олесем Ковальчуком на телеканалі Правда Тут за 3 серпня 2016 року.

Олесь Ковальчук: Інформаційна безпека. У нас настільки серйозні протяги – настільки легко вкидати як фейки, як дезінформацію, так само легко маніпулювати нами. Чому досі на 25 році незалежності ми такі розхристані?

Олександр Піддубний: Щоб говорити про український інформаційний простір і про інформаційну безпеку, яка є невід’ємною складовою інформаційного простору, треба починати від початків. Тобто від школи. Державна політика мала би починатися в школах через систему медіаосвіти, як це є в західних країнах – в тій же ж Польщі.

Далі державна інформаційна політика мала би включати університську освіту і особливо навчання майбутніх журналістів. Я можу порівняти якість журналістської освіти в Польщі та в Україні. Україна однозначно програє, тому що в нас вчать рудиментарним залишкам комуністичних псевдонаук, які в світі не котуються. В нас немає серйозних наукових досліджень з теорії комунікації і зокрема щодо їхнього впливу на суспільство – про медіапсихологію.

Третя складова після школи та ВУЗів – деолігархизація медіа. Приналежність ЗМІ олігархам, залежність від конкретних людей, які тримають медіа як інструмент політичного впливу спричинило надзвичайно вразливий і викривлений інфопростір. Реально українське медіасередовище є сервільним для певного кола осіб і вони не завжди стоять на державницьких позиціях.

О. К.: Які інструменти варто задіяти, щоб вирішити ці питання?

О. П.: Якщо ми піднімемо одну з класичних праць Едварда Бернейса «Пропаганда», що була написана за підсумками Першої світової війни, то один з його чітких месиджів – в часи війни немає місця для журналістики. Якби була політична воля влади, то нинішню військову агресію Росії проти України можна було би використати для того, щоби виправити інформаційне поле України. В тому числі повертаючи ситуацію в медіа на користь держави.

О. К.: Але ми бачимо той же парламент в якому серйозні протяги і важко говорити про парламент, як інструмент державної політики в якійсь мірі. Тому, чесно кажучи, важко навіть знайти ту персоналію чи ту інституцію, яка могла би забезпечити вирішення цієї проблеми.

О. П.: Якщо подивитися на Верховну Раду України, то вона як з писаною торбою носиться з ідеєю суспільного мовлення. Як на мене, за гучними заявами деяких політиків відбувається знищення державного інформаційного мовлення і створення невідомо чого невідомо з чого. За моїми джерелами, в новинах Першого Національного, який планують переробити на суспільне мовлення, ще пару місяців тому працював лише один журналіст. Це в часи інформаційної агресії проти України на державному телеканалі, який покриває десь 96% території України. Це свідчить про якість ставлення політиків до інформаційної політики та інформаційної безпеки, а також про розуміння політиками ситуації.

Зрештою, якщо ми подивимося на діяльність колишніх журналістів, які стали народними депутатами, то не побачимо як вони переймаються інформаційною політикою держави. Вони переймаються своїми політичними долями, своїм політичним майбутнім.

О. К.: Тобто ми говоримо про те, що немає якоїсь злагодженої політики і позиції. Так само як ми зараз піднімемо тему корпоративної солідарності журналістів, ми наразимося на те, що медіасередовище в Україні дуже розпорошене і певним чином антагоністичне.

О. П.: Корпоративна солідарність журналістів мусить будуватися навколо універсальних цінностей. Нині ми не можемо говорити про спільні цінності, оскільки частина журналістів працює в олігархічних ЗМІ і в них свої корпоративні цінності. Інші цінності в частини журналістів, яка належить до умовно вільної журналістики в інтернеті. Але якщо ми говоримо про інтернет-журналістику, то там багато базового непрофесіоналізму, коли люди елементарно не знають не те, що мови, але й якихось загальновідомих фактів.

Тобто, щоб захищати корпоративні цінності журналісті, треба щоби журналістські цінності були універсальними і сприйнятними всіма журналістами. На жаль, через брак належної системи вищої освіти, ВУЗи не спроможні випродукувати кадри, які мають спільні, універсальні цінності. Це дозволяє випускникам гнучко трактувати журналістику – чи як спосіб заробітку, чи як шлях до вдалого заміжжя, чи як спосіб стати політиком.

Підсумовуючи, в Україні корпоративні цінності журналістів різні, тому що журналіст обирає цінності, які він сповідуватиме, не з ВУЗу, а з медіа, де він працює і правилам якого мусить підпорядковуватися.

О. К.: До медійного контенту і сенсів, які продукують українські ЗМІ. Ти свого часу писав у фейсбуці, що російська тематика і російські сенси вигулькують настільки яскраво і настільки інтенсивно в українських медіа, що дивуєшся – невже ми самі не можемо визначити свої пріоритети…

О. П.: Я подам свою класифікацію залежності російському інформаційному продукту притаманного українському медіасередовищу.

По-перше, українське медіасередовище надзвичайно залежне, бо російськомовне. Не секрет, що українські журналісти в переважній більшості російськомовні. Вони не відкривають сайти CNN, BBC, Deutsche Welle і т.д., тому що не читають іншими мовами, не кажучи вже про польську, чеську, чи словацьку мови.

По-друге, українське медіасередовище вірить, що російські журналісти – це гуру, в яких треба вчитися. Тобто привозять якогось редактора, з якогось Оренбурга, який проводить майстер-класи і вчить як треба ставитися до аудиторії – як її треба трактувати, як треба з нею поводитися. Та російський підхід полягає у зверхньому ставленні до людей, тоді як на Заході наріжним каменем є інтеракція – взаємодія між журналістом і аудиторією.

І по-третє, ми можемо бачимо підпорядкованість українського медіапростору російському з того, як українські медіа ретранслюють російську інформацію, яка аж ніяк не стосується України. Наприклад, якийсь ведмідь заліз в якесь село – чому це повинно мене цікавити, я не розумію. Або це ж стосується новини про те, що якась росіянка загинула в ДТП в Болгарії.

Важко збагнути, що має бути в голові такого редактора стрічки українських новин. Я так розумію, що це тип російськомовного, латентного українофоба, який сидить на російських стрічках новин, бо «ему так удобно», шанує «гуру» на кшталт Ганапольського (яких в Україні взагалі не повинно бути) і маючи оцю рабську залежність, він суне непотріб громадянам України. Навіщо це українцям? Для чого мені «русскій мір» в профіль? Я його і так наїдаюся, коли підходжу до розкладки з пресою і практично не бачу україномовної преси.

О. К.: Як ти можеш пояснити маніпулятивність розжовування інформації в українських медіа?

О. П.: Це знову ж видозміна згаданого чинника впливу російських медіа – так званих «гуру». Російська школа журналістики відрізняється від західної, бо на Заході чітко розрізняють журналістику і публіцистику, де перша не допускає оцінок і суджень, а друга допускає. Але на Заході людина, думку і судження якої друкують медіа, є суспільно визнаним авторитетом. Тож думці такої людини вірять – її експертність, її моральний авторитет не підлягають сумнівам.

Російська ж традиція зовсім інша – російські журналісти, які беруть собі право повчати, не є моральними авторитетами, а лише штучними витворами російської влади. Прикладом є відомий українофоб і в минулому автор антиукраїнських телепрограм Міхаіл Лєонтьєв, який нині є речником «Роснєфті» керований близьким до Путіна Сєчіним.

Тому українські журналісти через незнання нормальних мов і повернутості голів на Росію, перебирають звідти поведінкові і журналістські норми – коли людина не маючи компетенцій, але віддано служачи олігарху – власнику медіа, починає повчати посполитих. Або ж українські олігархи експортують російських їхніх журналістів, яких Кремль заточував для промивання мізків. Чому не можна запрошувати європейських авторитетів? Бо правда така, що українські журналісти в масі неохочі до навчання і бояться опинитися поруч із тими, хто може скласти їм серйозну конкуренцію.

О. К.: Чи можна сказати, що українська журналістика має якусь місію?

О. П.: Українська журналістика не має місії. Для того, щоб українська журналістика мала місію, треба щоб українська влада визначилася з тим, яку вона будує державу.

Українська влада говорить, що вона будує «політичну націю» і в цьому контексті в Україну здебільшого чомусь привозять росіян. Їм дуже швидко надають громадянство, а якщо хтось порушує питання загроз україномовному простору, то їх висміюють, упосліджують…

Хоча якщо подивитися на дані переписів і соціологічних досліджень, то Україна є моноетнічною країною, де питома більшість це українці. Нормальний господар, який приходить до влади, яким мав би бути Порошенко, проводить інвентаризацію того, що є. А є моноетнічна країна, яка має базуватися на спільному мовному просторі і всього похідного (історія, церква…).

Україна мусить пережити період національної держави, як це пережила більшість європейських країн. Відповідно, коли на основі моноетнічної держави буде сформована мета політиків – до якої ми держави прагнемо, тоді вже формується місія журналістського середовища, яка допомагає досягненню стратегічних цілей.

Якщо ж політики за розмитим конструктом «політична нація» не знають, що вони хочуть збудувати, то й журналістське середовище не знає куди ми йдемо. І в цьому приховується теж причина розхристаності українського медіасередовища, тому ми бачимо їхні різні ціннісні категорії і поняття.

О. К.: Отже, маємо ситуацію невизначеності, маємо розхристаність, маємо несхвалені суспільством пріоритети… Що з цим робити?

О. П.: Почати інвентаризацію. Україна не проводила перепис населення від 2001 року.

О. К.: Під час війни?

О. П.: Ну то й що? Чому зараз Україна не може провести перепис населення без окупованих територій? Більше того, ми побачимо, що без тих територій частка українців буде більша і це дасть відповідь на питання (і відповідне обґрунтування) в якому напрямку потрібно рухатися.

Якщо ми подивимося зараз на Європу і на відродження націоналізмів: Польща, Франція, Британія з Брекзітом, що є проявом націоналізму, то навіть ті країни, що пережили становлення через національну державу, знову повертаються до питання національної держави. Чому Україна зараз повинна розмиватися під якоюсь «політичною нацією» чи політичним конструктом, якого насправді ніхто не розуміє і ніхто не розуміє яка його мета?

Для того, щоб ми боролися проти агресора, ми повинні бути одним народом, однією нацією. А все інше потім.

Опубліковано в Журналістика, Мої інтерв'ю, Політика

Напишіть відгук