Вигадування ворогів. Частина 2

Продовження есею Умберто Еко, зрефероване з книги “Wymyślanie wrogów i inne teksty okolicznościowe” (Rebis, 2012 рік). Початок тут.

… Сморід. Ворог завжди смердить. Такий собі Берильйон на початку Першої світової війни (1915 рік) написав La polychrésie de la race allemande (Про особливі потреби дефекації в німецької раси – прим.), де звертав увагу, що пересічний німець, продукує більше фекальної матерії, ніж француз, до того ж ще більш смердючої. Якщо смердів візантієць, то тим більше смердів сарацин, про що написано в Evagatorium in Terrae sanctae, Arabiae et Egypti peregrinationem Фелікса Фабрі (XV ст.)…

… Не може не смердіти циган, позаяк він живиться падаллю як настановлював Ломброзо (L’uomo delinquente, 1876, 1, II). Так само у творі Із Росії з любов‘ю (автор Ян Флемінг – прим.) смердить ворог Джеймса Бонда Роза Клебб. Тільки тут недостатньо, що вона росіянка і комуністка, – додатково вона ще й лесбійка…

… Часом неприятель сприймається як інший та бридкий оскільки походить з нижчої суспільної верстви. У Гомера Терсит (“з кривими ногами, кульгав на одну ногу, мав згорблені плечі, сильно вигнуті до грудей; шпилькувата форма голови та рідка вовниста шерсть на лисині“) стоїть на нижчому суспільному щаблі ніж Агамемнон чи Ахілл, тому їм і заздрить…

… З-поміж наділених бридотою, спричиненою становищем в суспільстві, очевидною винуватицею є повія. Однак разом із повіями входимо у інший мікрокосмос, яким є ворожість чи дискримінація за статевою ознакою. Чоловікові, який керує і творить, або який наділений владою завдяки своїй творчості, жінка від самого початку видається ворогом. Не даймо відволікти себе образами жінок, де їх порівнювали з янголами. Більше того, саме тому, що в головному напрямку літератури домінують створіння чарівні та прекрасні, світ сатири – а саме він формує людську уяву – безперестанку, від давніх-давен, через Середньовіччя аж до сьогодні, жінок демонізує…

… А хто автор цього фрагменту?

Жінка – звірятко недосконале, засмикане тисячами огидних і бридких забаганок, щоби про них навіть не згадували (…). Жодна інша тварина не брудніша за неї; навіть свиня, що валяється в багні не порівняється з її бридкістю (…)

Якщо щось подібне могло прийти до голови такому безсоромному безбожникові як Джованні Бокаччо (в Лабіринті кохання), то уявіть собі, що мусив думати і писати середньовічний мораліст, щоб підтвердити принцип святого Павла, згідно з яким краще не пізнавати тілесних задоволень, хіба що чоловік мав би згоріти в пеклі…

… Здається, що ворогів не може забракнути. Міф ворога не може бути розвінчаний в цивілізаційному процесі, цей міф – натуральна потреба навіть для лагідної та люблячої спокій людини. Однак, в таких випадках образ ворога переноситься з особи на природні або суспільні сили, які нам якось загрожують і мусять бути подолані: чи то на капіталістичне визискування, забруднення довкілля, чи голод в країнах третього світу. І хоча це “цнотливі” випадки але , як пояснює нам Брехт, навіть ненависть до несправедливості спотворює обличчя.

Тож, чи  етика безпорадна в атавістичній потребі мати ворогів? Сказав би, що етичне засудження існує не тоді, коли ми вдаємо, що не маємо ворогів, а коли намагаємося їх зрозуміти, побувати в їхній шкірі. Нема в Ахілла жодної затятості щодо персів – він розуміє їхню трагедію, немов був одним з них. Цезар трактує галів з великою повагою, щонайгірше називає їх дещо плаксивими щоразу, коли ті відступають. А Тацит дивує германців, коли оцінює їхній гарний вигляд і обмежується наріканням, що вони брудні та не поспішають братися до важкої праці.

Намагання зрозуміти Іншого означає вивищення над усталеними парадигмами не заперечуючи відмінності.

Одначе будьмо реалістами. Таке розуміння ворога є рисою поетів, святих або зрадників. Наші найсильніші імпульси мають зовсім інше джерело. 1968 року в США був опублікований анонімний Рапорт із Залізної Гори (дехто вважав, що твір написав Джон Кеннет Галбрайт). Це був памфлет спрямований проти війни, ба навіть песимістичний лемент щодо її неуникненності. Але оскільки для того, щоб вести війну потрібен ворог, то неухильність війни суголосне з неухильністю виокремлення і вигадування ворога. І так, у згаданому памфлеті якнайсерйозніше відзначено, що доведення цілого американського суспільства до миру було б чимось страшним, адже лише війна становить фундамент гармонійного розвитку суспільства. Культивоване презирство до війни – це запобіжник, який регулює його правильне функціонування. Розв’язує проблему профіциту, становить маховик. Війна ж дозволяє даній спільноті визначитися як “народ”; без контрапункту війни уряд не зміг би навіть встановити межі власної законності; тільки війна забезпечує рівновагу суспільних груп, а також дозволяє розмістити та використати антисуспільні елементи. Мир веде до нестабільності і неповнолітньої злочинності, війна найкраще каналізує всі нестримні сили, задаючи їм певний напрямок. Військо – це остання надія маргіналізованих осіб; тільки в умовах війни, що має цілковиту владу над життям та смертю, суспільство навчається складати жертви, що часто є джерелом відкриттів та поступу в сферах, що безпосередньо не залежать від війни, як хоча би розвиток автомобільної промисловості. З точки зору екології, війна є засобом від перенаселеності. Ще наприкінці 19 ст. в ній гинули найбільш гідні члени суспільства (військові), а невдахи знаходили порятунок, однак зараз цю проблему подолано бомбардуваннями цивільних об’єктів. Воно обмежує зростання популяції ефективніше ніж ритуальне дітовбивство, релігійне сексуальне утримування, каліцтва чи застосування смертної кари… зрештою, саме війна уможливлює розвиток мистецтва, що розкриває глибокі людські драми.

А якщо так, то вигадування ворога мусить бути процесом інтенсивним і безупинним. Досконалу модель цього процесу зображає Джордж Орвелл…

… Нема потреби сягати до безумств описаних в 1984, аби сягнути в нас самих істоти, яка потребує ворога. Власне, зараз спостерігаємо до чого може призвести переляк перед новими хвилями мігрантів. Поширюючи на цілий народ характерні риси деяких його суспільно маргіналізованих представників, в сьогоднішній Італії твориться образ румунського ворога. Це ідеальний офірний цап для суспільства, яке досягаючи трансформації, що також включає етнічний аспект, не може визначити своєї тотожності.

Найпесимістичний прояв того, про що говоримо, міститься в драмі Сартра Замкнені двері. З одного боку, можемо окреслити себе тільки опонуючи Чужому – і на тому базуються правила людського співіснування й терпимості. Однак охочіше ототожнюємо Чужого з тими, кого не можемо витерпіти, бо він від нас чимось різниться. І так зводячи його до ролі свого ворога, створюємо на землі собі пекло. Коли Сартр замикає в готельному номері трьох небіжчиків, які не були між собою знайомі за життя, один з них осягає страшну правду:

Подивіться що це за дурниця! Нема фізичних тортур. Хоча перебуваємо в пеклі. І ніхто не прийде. Ніхто. Залишимося самі аж до кінця! Хіба не так? Хоча тут когось бракує, тут нема ката. (…) Вони попросту заощадили на послузі. Це кінець. (…) Кожен з нас є катом для двох інших.