Яку стратегію повинен мати Київ щодо Росії?

Яку стратегію повинен мати Київ щодо Росії“Велика війна” Росії проти України може стати реальністю. Про це застерігає на шпальтах останнього номера “Дзеркала тижня” директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін. Він закликає українську владу зайнятися питаннями стратегічного планування, оскільки Росія не відступиться від України. Тож яку стратегію повинен мати Київ щодо Росії?

Найперше і українській владі, і суспільству варто усвідомити, що мета Росії – цілковите знищення України і “реінтеграція” України, як “своєї втраченої території”. Якщо проаналізувати заяви російських найвищих функціонерів від часів Євромайдану, то побачимо, що вони вважають незалежну державу Україна непорозумінням. Наприклад, характерно про Україну висловився прем’єр-міністр РФ Дмітрій Мєдвєдєв 4 квітня ц.р.: “…там ані промисловості, ані держави не існує“.

Для досягнення своєї мети Кремль готовий застосовувати широкий спектр зброї: починаючи від “грубого” військового чинника, завершуючи “повзучими” методами (використання церковних осередків УПЦ МП, політичний притулок для російської інтелігенції, як способу розширення “русского міра”, “повзуча” русифікація, а також економічного, міжнародного, гуманітарного тиску, і цей перелік можна розширювати).

Військовий чинник. Частішають попередження експертів про можливість військової агресії Росії проти України. Йдеться як про останній аналіз з-за кордону, так і про інші, більш очевидні сигнали. Наприклад, призначення в.о. командувача Південним військовим округом РФ Алєксандра Дворнікова, який до цього командував російським контингентом в Сирії.

І тут вчителем української влади має стати історія. Адже, участь російських військ в боротьбі проти сирійської опозиції – це повторення присутності нацистів 1939 року в Іспанії. Тоді, Гітлер послав свої війська на допомогу генералу Франко в громадянській війні. За позірними словами про допомогу Франко, справжньою метою втручання Гітлера було використання війни Вермахтом як полігону, зокрема тестування в бойових умовах нових Мессершміттів. Нічого не нагадує?

Тоді інша паралель. За американськими донесеннями 1938 року Вермахт опанував цілковито нову тактику і стратегію ведення бою. Замість традиційної на той час позиційної війни, нацисти підготували військо до “високої мобільності” наслідком чого стала “блискавична війна” – blitzkrieg – захоплення нацистами більшої частини Європи і успішний напад на Радянський Союз.

Нині ми можемо побачити, як в Сирії Росія тестувала свою зброю. В разі нападу на Україну РФ гарантовано використає крилаті ракети, касетні бомби, новітні радіолокаційні системи і системи придушення комунікацій з якими Україна ніколи не мала справи. Це все нестимуть на крилах нових модифікацій літаків та гелікоптерів. Характер ударів по цивільних об’єктах Сирії, де мішенями ставали й діти, свідчить, що російські військові успішно пройшли вишкіл та позбавилися моральних гальм перед натисканням гашетки. В разі війни проти України, що стримає російських військових, коли ворогами будуть “бандери”?

Крім того, варто уважно придивитися до характеру вишколів російського війська і внутрішнього переформатування їхніх силовиків. Схоже, що за традиційними дивізіями біля українських кордонів і за щільним вогнем проросійських терористів на сході, міноборони РФ готує добре треновані одиниці для боротьби проти невеликих груп ворога. Може бути, що основне тіло війська Росія спрямовуватиметься для дроблення ворожих фронтів, а його залишки локалізуватимуть і добиватимуть “заточені” під це одиниці.

Переформатування ж російських внутрішніх військ у національну гвардію, законодавчий дозвіл для них стріляти в натовпи людей та посилення репресивного законодавства Росії цілком може бути спрямований не так для стримування внутрішнього російського споживача, як проти населення захопленої України (невже хтось думає, що Захід посилатиме своїх людей помирати за Україну? – німці вже видають кримчанам візи, як “громадянам Росії”).

Росії вірити не можна – якою б солодкою її риторика не була. Одне з чільних аналітичних російських видань “Россия в глобальной политике” вустами архітекторів нинішньої політики Кремля щодо України ще в березні ц.р. закликала зменшити увагу до України. Не зменшили, а лиш трішки відступили. Про незмінність зазіхань, наприклад, служить остання пропозиція “Газпрому” продавати Україні газ по $167,57 за кубометр. Мета цього очевидна – збити рентабельність видобутку газу Україною, адже як розповів в інтерв’ю “Фокусу” голова “Укргазвидобування” Олег Прохоренко “внутрішній видобуток обґрунтований, якщо наш газ коштує не дорожче імпортного. Зараз точка відтину – $180 за тис. куб.“.

Врешті, про відмову залишити Україну в спокої свідчить заява Петра Порошенка, що за останній рік Україна запобігла близько 300 терактам, які готували з Росії. Та, попри це складається враження, що президент України або не розуміє екзистенційної загрози для України з боку Росії, або в нього погані радники. Бо останні статті-попередження Володимира Горбуліна на сторінках “Дзеркала тижня” схожі на його звернення до президента, коли безпосередній доступ директора НІСД до першої особи перекритий.

Треба дивитися правді у вічі – нині на кону стоїть питання існування України взагалі. Марно сподіватися на зміну владу в РФ – Росія ніколи не змириться з нами, хто б нею не керував. Українському суспільству і владі треба чітко зрозуміти: за “порєбріком” нема друзів – там вороги. Якби росіяни були братами українців, вони лягали би грудьми під “гумконвої” Кремля з амуніцієї та військовим спорядженням.

Натомість ми бачимо цілковиту байдужість росіян до щоденних смертей українців від російсько-терористичних обстрілів. Більше того, в голови українців останнім часом починають інсталювати думки про примирення між народами під різними соусами – йдеться про різні грантові програми щодо “примирення” (невідомо кого з ким), журналістські ініціативи на потребу усунення “мови ворожнечі”, та супутні всьому цьому відповідні соцопитування.

Поєднання вищезазначених ворожих дій Росії та поведінки внутрішніх “корисних ідіотів” аж ніяк не посилюють резистентність українського суспільства. Неспроможність української влади зрозуміти небезпеку, що чаїть Росія, та отруєння суспільства ідеями примирення з терористами і агресором можуть коштувати цілої України. Дія іноземних санкцій проти Росії, що спрямована на підтримку України, рано чи пізно скінчиться, тому пан Горбулін слушно у своїй статті зазначає, що “Україна повинна вже зараз планувати свою діяльність так, ніби жодних санкцій немає“.

Тож тактичною метою є створення в Росії таких умов, щоби їхні ресурси були спрямовані на вирішення їхніх внутрішніх проблем. Грубо кажучи, необхідно перенести війну на територію Росії і не обов’язково військовими методами. Стратегічною ж метою України має стати дезінтеграція, розпад Росії. Лише досягнувши такої мети Україна позбудеться постійного агресора. Інакше існування Росії під боком України в нинішньому вигляді вимагатиме від Києва постійних надзусиль, які країна не в стані собі дозволити навіть в короткостроковому періоді, а світ втомлено махне рукою, віддаючи Україну до “зони російського впливу”, сиріч під окупацію.