Українські медіа як бізнес?

UkrJurnalЯкщо уважно придивитися до медіасвіту, то виявиться, що величезна його частина – це аж ніяк не опінієтворчі видання та не суспільно-політичні програми. Культурна та історична тематика перекочовують до нішових видань для невеликих аудиторій. А інформаційні та суспільно-політичні програми, щоб вижити, мусять таблоїдизовуватися – набирати рис „жовтої преси“: міняти мову подачі матеріалів, скорочувати хронометражі, додавати сенсаційності там, де її нема.

Найбільші медіа-магнати світу свої основні статки заробляють на розвагах, хоча найпрестижнішими діамантами в їхніх коронах є суспільно-політичні медіа. І розваги (жовті видання, таблоїди тощо), і їхні  антиподи, є бізнесами. Перші беруть кількістю і мають гарні зиски, другі якістю – їхні прибутки значно менші, але вплив більший. Видань, які працюють „в мінус“, нема – їх безжально закривають, незважаючи на поважний вік та реноме, як це було, наприклад, з 158-річним виданням „Liverpool Post“ наприкінці 2013 року.

В українських медіа теж є поділ: медіа, які можна умовно назвати „розважальні“, і медіа „впливові“. „Розважальні“ практично не чіпають політику і є чистими бізнесовими моделями для заробляння грошей (наприклад, частина „StarLightMedia“, „ТАВР Медіа“, частина UMH). „Впливові“, або „опінієтворчі“ медіа теж називають бізнес-проектами, підкреслюючи їхню успішність і самодостатність на ринку, але чи це достеменно так?

Символічний „спадок“ Януковича?

Переважна більшість українських опінієнтворчих медіа не є медіа-бізнесом в загальноприйнятому розумінні. Численні моніторинги як преси, так і телеканалів, що роками друкує медіа-сайт „Телекритика“,  висвітлюють головні тенденції медіа: вони керовані; вони висвітлюють теми, що вигідні їх власникам; вони „заробляють“ замовними  матеріалами комерційного або політичного характеру (за які отримують неконтрольовану готівку). Звісно, що впіймати телеканали чи газети на гарячому не вдавалося, але залежність від власників неважко простежити, беручи до уваги згадані моніторинги і те, як Україна скочувалася в рейтингах свободи слова останніми роками (у 2014 році за рейтингом „Репортери без кордонів“ – 127 місце, за рейтингом „Freedom House“ – 140 місце).

Справжню суть неефективності медіа як бізнесу, а лише їх використання для впливу на масову свідомість, викривають дії оточення Януковича до його втечі з України. У лютому 2013 року невідомий раніше олігарх Сергій Курченко стрімко увірвався на ринок медіа і почав скуповувати активи. Спочатку було відомо, що Курченко – власник „Східно-Європейської паливно-енергетичної компанії“ (СЕТЕК). Згодом виявилося, що він працює на інтереси родини Януковича і виступає ширмою для проведення різних операцій з пальним, з нерухомістю та медіа.

Вже у квітні 2013 року СЕТЕК домовився про купівлю „Українського медіа-холдингу“ (UMH  Group), яким керував харківський бізнесмен Борис Ложкін, а також про купівлю комунікаційної групи ESG (до нього входив телеканал UBR). У червні 2013 року інформація про купівлю  Курченком UMH Group підтвердилася офіційно. Йшлося про перехід у власність „родини“ Януковича видань „Forbes-Украина“, „Корреспондент“, „Теленеделя“, „Аргументы и факты в Украине“, „Команда“, „Футбол“, „Комсомольская правда в Украине“, сайт korrespondent.net та портал bigmir.net. Скуповуючи медіаактиви, довірений родини Януковича отримав повний контроль над медіа з покриттям 45% інтернет-аудиторії України.

Протягом описаних угод політтехнолог Тарас Березовець попередив, що наступною медіа-покупкою для родини Януковича стануть медіа-активи Віктора Пінчука – українського олігарха і зятя екс-президента України Леоніда Кучми. Йшлося про купівлю „StarLightMedia Group“, до якої входять 6 телеканалів: СТБ, ICTV, „Новий канал“, М1, М2, QTV. Сумарна їхня аудиторія ще у 2011 році перевищувала 35% населення віком від 18 до 54 років.

Знаковим був продаж (грудень 2013 року) медіа-холдингу „Еволюшен Медіа“, що належав бізнесмену Віталію Гайдуку (тижневик „Коментарі“ та ін.). Хто став новим власником – так ніхто й не дізнався. Як розповіла „Телекритиці“ екс-гендиректор холдингу Юлія Литвинова, новий власник  просто „закрився  фронтменами (ширмою)“. Експерти припускали, що за купівлею холдингу міг стояти Курченко, але той все заперечував.

Продаж „Еволюшен  Медіа“ знаковий, бо українські реалії дозволяли (і до цього часу дозволяють) приховувати особу власника медіа. Найчастіше власники ховалися за офшорами на якихось островах. Паралельно з активністю Курченка курсували чутки про купівлю медіа-активів сином Януковича – Олександром (наприклад, телеканал „Тоніс“ ще в серпні 2011 року) та іншими наближеними до родини екс-президента людьми, але таку інформацію офіційно не підтверджували.

Після втечі Януковича та його поплічників з України виявилося, що, наприклад, в „Еволюшен  Медіа“ ще з березня не платять зарплати. Так само нема грошей і в телеканалу „Тоніс“. „Успішні“ медіабізнеси насправді виявилися дотаційними інструментами масового впливу, фінансованими з кишені власника. Якби більшість опінієтворчих медіа були самодостатніми та прибутковими бізнесами, очевидно, що навіть після втечі курченків-януковичів ці бізнес-моделі продовжували б функціонувати – заробляти гроші хоча би на зарплати працівникам.

Після Євромайдану ситуація не змінилася. Курченківський „Український медіа-холдинг“ (UMH) став  предметом зацікавлень окремих осіб з нової влади. Управління арбузовським телеканалом БТБ погодилося перейняти нове керівництво Нацбанку. Щоправда, є інформація, що канал віддадуть на потреби майбутнього громадського мовлення. Безгосподарними медіа надалі керують методами, що не відрізняються від методів, уже складених роками.

Час українського експерименту?

„Коли відбувається революція, треба все переосмислювати заново“, – писав медіа-експерт Бернар  Пулє стосовно процесів, що відбуваються в світі. Йшлося про три революції у світових медіа: цифризація, відчутний спад інтересу до друкованого слова та інформації, а також те, що інформаційні    ресурси перестають бути головним інструментом  рекламників – останнє по всьому світу спричиняє катастрофічні для медіа відтоки капіталів. „Час хаосу – це не лише час розгубленості, це час експерименту“, – продовжує француз.

З 9-го по 11 червня 2014 року в італійському Турині відбувався Світовий Конгрес газетярів. Однією з тем, що там обговорювалися, була роль нових медіа у функціонуванні традиційної преси. Керівник новинного партнерства британського „Twitter“ Джоанна Джері тоді відзначила, наскільки спільними є  методи роботи локальної преси і соціальної мережі, а також наскільки така співпраця підвищує ефективність традиційної преси.

Це лише одна з багатьох тем сучасного функціонування друкованих медіа, що обговорювалися під час Конгресу. Українські ж реалії такі, що локальна преса часто навіть не має своїх інтернет-сторінок. І вже точно нема сенсу говорити про конвергентні ньюзруми, що для газетярів у світі є темою номер один (хоча насправді це тренд для всіх медіа).

У Києві після Євромайдану з’явився шанс на два нові медіа-проекти. Йшлося про безробітні колективи популярних видань „Корреспондент“ і „Коммерсантъ-Украина“.  Про них у столиці було заведено згадувати як про успішні медіа-бізнеси. Зрозуміло, що команди, які творили ці видання, відповідно вважалися найбільш просунутими, а їхні головреди – найефективнішими.

„Корреспондент“. Ім’я виданню зробила редакція під керівництвом Віталія Сича. 18 листопада 2013 року він та більша частина команди пішли звідти. Чотири місяці по тому пан Сич знайшов інвестора і з 16 травня почав випускати тижневик „Новое время“, котрий поки що не вистрелив в топи рейтингів та не вийшов в топи продажів. Свою ж інтернет-сторінку видання запустило лише з 17 червня, після виходу 5-го номера.

„Коммерсантъ-Украина“. 17 березня, через 4 дні після закриття видання („Телекритика“ писала, що через цензуру, московського власника, збитковість),  екс-головред  Валерій Калниш проанонсував новий тижневик і сайт силами звільненого колективу. Він висловив сумнів щодо доцільності конвергентної редакції.

Тим часом, журналісти данської медіа-групи „Nordjyske Medier“ безупинно виробляють матеріали для друку, онлайну, радіо, ТБ, мобільних пристроїв. Чому згадка саме про данців, а не американців, чи британців? Бо саме скромна данська редакція вважається кращою конвергентною редакцією світу. Світу, коли традиційні медіа масово йдуть до інтернету, а друковані видання, в силу своєї дорожнечі (папір, друк, дистрибуція), поволі зникають або повністю перебудовують свою роботу.

Схоже, що в Україні команди двох екс-флагманів намагаються торувати шлях, що колись вже приніс їм славу. Та нещодавно редактор „The  New York Times“ Маргарет Салліван, критично оцінюючи реалії друкованої газети, зобразила видання як „паперовий кораблик, що плаває цифровим морем“…

Суспільна відповідальність?

У 2011 році медіа-магнат Руперт Мердок закрив один зі своїх найкращих таблоїдів „News of the World“ (NOTW). Тижневик тішив читача протягом 168 років, його наклад лише в гірші часи був близько 3 мільйонів екземплярів, а кожен номер приносив власнику прибуток на 700 тисяч фунтів стерлінгів. Видання закрили через те, що його працівники перейшли межу моральності, коли позбиткувалися над батьками викраденої і вбитої 13-річної британської дівчинки.

28 квітня 2014 року Олександр Ткаченко, генеральний директор „1+1 Медіа“ (холдингу, що належить українському олігарху Ігорю Коломойському) заявив, що флагман холдингу, телеканал „1+1“, зменшуватиме частку російських серіалів. Але довелося чекати до 15 червня 2014 року, коли „1+1“ таки „відмовився показувати російські серіали про міць збройних сил Російської Федерації“.

Подібно й телеканал ICTV, що належить іншому олігарху – Віктору Пінчуку, під час інтервенції Росії в Україну не припиняв транслювати серіали російського виробництва, які якщо не відкрито, то завуальовано зображали ефективність, а відтак привабливість російської правоохоронної системи.

Навряд чи варто зазначати, що ані „1+1“, ані ICTV не тільки не припинили роботу – вони навіть не вибачилися перед глядачами, яких годували культурно-пропагандистським продуктом країни-агресора в умовах війни. Український медіа-бізнес  має низку критичних, але виліковних хвороб: непрозору структуру власності, що лікується законодавством; можливість маніпулювати накладами/рейтингами, що лікується встановленням прозорої фінансової звітності; соціальну    безвідповідальність, що лікується наявністю елементарної совісті власника медіа.

Врешті, незрозуміло, чи український медіа-бізнес усвідомлює, як змінюються медіа у світі, а отже, як планувати майбутнє. Адже під впливом інтернету, конвергентних та соціальних медіа змінюється психологія аудиторії: люди по-новому мислять, читають, пишуть, дивляться відео, споживають, творять суспільні групи… В напрямку вивчення психології споживача інформації мали би працювати українські університети, як це й відбувається в Європі, але в профільних вузах України ще досі нема сучасного підручника бодай з основ комунікації.

Вдихнути нове життя

Україна у ставленні до медіа міцно застрягла в перехідному міжчассі між комунізмом і диким капіталізмом, коли ефективні медіа-бізнеси – це радше рідкість. У медіа найголовніше позбутися ілюзій та зрозуміти базову істину: інформація – це товар, і він коштує грошей.

Український медіа-бізнес має великий потенціал прокладати та випробовувати нові шляхи комунікації в умовах цифрових медіа. Розважальний сегмент медіа це потроху реалізує, а опінієтворчий сегмент – ні. Зважаючи, що українські бізнесмени переважно розуміють медіа як інструмент виконання забаганок, і це гальмує їх розвиток, то український ринок медіа як суто бізнес могли би сформувати європейські видавничі гіганти. Як свого часу європейські видавничі концерни вдихнули нове життя в медіа низки східноєвропейських країн.

Ця стаття була надрукована в № 5 Українського журналу (Прага, Чехія, 2014 рік).  

Опубліковано в Мої статті

Напишіть відгук